Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі та її колега-ангел Victoria’s Secret Кендіс Свейнпол зайшли пообідати до затишного ресторану в центрі Торонто. Тільки-но зайшовши до приміщення, дівчата відразу помітили найгарніший столик – він стояв біля великого світлого вікна прямо по центру зали, так, що з нього було видно усіх.
Одного разу Розі Хантінгтон-Вайтлі прогулювалась околицями Каракасу. Зимовий день у столиці Венесуели був сонячним і теплим, небо над головою блакитне, а все навколо зеленим – і настрій від цього у Розі був прекрасним. Усі перехожі здавались добрими і милими, а життя – безтурботним і красивим. Вона йшла своєю легкою ходою, нікуди не поспішаючи, і тихесенько наспівувала веселу мелодію. Раптом вона зупинилась. Вона й не могла пройти повз і не зупинитись – просто посеред тротуару сидів гарненький песик.
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі приймала участь у благодійному показі, що проводився у Сіднеї, Австралія. Оскільки вона була одним із організаторів шоу, на її відповідальності була також і концепція дійства. Разом з іншими дівчатами, залученими в організації, вона знаходилась на передостанньому поверсі хмарочосу – відбувалась нарада на тему візуального оформлення шоу. Вже близько двох годин тривав мозковий штурм, надворі стемніло, а результату, який би влаштовував усіх, так і не було.
- Йду, відпочину від вас, – сказала жартівливо Розі та вийшла з кабінету. Вона пройшла довгим коридором і вийшла на сходову клітку. Їй потрібно було придумати щось особливе для показу, який повинен був відбутись через два дні.
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі взяла участь у показі одягу відомого дизайнера. Згодом телевізійну версію показу демонстрували деякі телеканали, в тому числі і у Швеції. Улоф Бергман, сидячи на канапі перед телевізором і перемикаючи пультом канали, натрапив на цей показ. Улоф був студентом Стокгольмського Університету, вивчав математику. Зараз він знаходився у своїй кімнаті в гуртожитку.
- Дивись, Торберн, які дівчата ходять! – звернувся Улоф до свого співмешканця, – Одяг такий собі, а от дівчата – хороші!
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі прибула до Молдови. Відразу з Кишинівського аеропорту вона поїхала до свого готелю. Водій таксі був не надто ввічливий, і увесь час заглядав на Розі у дзеркало заднього вигляду. А одного разу через це ледь аварію не спровокував. Тому він залишився без чайових.
А от молодий кремезний хлопець, який жваво заніс до номеру Розі всі її валізи, на чай отримав вдосталь. Номер був дорогий і доволі розкішний: відверто кажучи, Розі готувалась до гіршого, летячи до Молдови. Та багато часу на розглядання кімнати у неї не було. Розі Хантінгтон-Уайтлі швидко прийняла душ, переодяглась, спустилась ліфтом до низу і вже сиділа у новому таксі, що везло її по Кишиневу. Вона їхала до своєї давньої знайомої, яка працювала держслужбовцем в управлінні, що регулювало підприємницьку діяльність.
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі йшла торговим кварталом Мехіко. Їй подобалась Мексика – вона відрізнялась від звичного для неї середовища. Люди тут були якісь зовсім інші – як зовнішньо, так і (наскільки можна було зрозуміти за тиждень перебування тут) внутрішньо. Мехіко нагадував Розі великий вулик, у якому всі кудись летять. Але замість бджолиного гудіння зі всіх закутків лунала іспанська мова.
Розі йшла тротуаром, оминаючи людей: всі поспішали. В руках вона тримала декілька рожевих пакунків – шоппінг, він і в Мехіко шоппінг. Сонце пекло увесь день, тому повітря було сильно нагрітим. Серед кольорів, що були навколо, чомусь переважав блідо-жовтий.
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі знялась для реклами косметики. Бренд, якому пощастило співпрацювати з Розі, – відомий на весь світ виробник косметики. На рекламу там грошей не шкодували, і фотографії з нею розлетілась по всім помітним глянцевим журналам, а також по білбордах усього світу – від Сіднею до Джуно, від Владівостоку до Йоханесбургу.
Один з численних білбордів з обличчям Розі Еліс знаходився в центральній частині Багдаду. За два квартали від нього стояла старенька машина, в якій сидів спітнілий чоловік. Його звали Сабір аль-Газаль. Він сидів за кермом, втупившись поглядом в одну точку, і помітно нервував. З його лоба стікали крапельки поту – хоча на дворі і не було спекотно. А нервував він, тому що сьогодні був день його смерті. Він повинен був померти і забрати з собою життя інших людей.
Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі гуляла спальним районом Москви. На дворі була весна. От-от закінчився дощ і світило сонце. В повітрі вчувалась суцільна свіжість та запах цвіту, здається, вишні. В таку погоду так і хочеться усміхатись, що і робила Розі під час своєї прогулянки. Усміхалась вона так відкрито і так щиро, що у перехожих, які проходили повз неї, моментально піднімався настрій. Єдине, що турбувало Розі в цей час – як би то обійти калюжі так, щоб не забруднити свої білі черевички і білі штани. Вона була одягнена в усе біле.
Біля під’їзду одної багатоповерхівки Розі побачила мужчину. Він лежав на боці і не рухався. «Напевно людині погано, – подумала красуня, – треба допомогти!», – і Розі підійшла до нього.
